Галина Петраускене разом з дочкою Катериною Петраускайте плетуть сітки, збирають продуктові набори, роблять окопні свічки для ЗСУ і дають благодійні концерти. У лютому 2021 року їхня родина втратила батька та чоловіка – Сергія Петраускаса. Він воював із 2014-го. Загинув від мінометного обстрілу під шахтою Бутівка.
Про це пише “Трудова слава”.
Галина Петраускене з Більмачівки третій рік працює у Рожнівському старостаті на посаді директора Будинку культури. Її донька Катерина Петраускайте – завідувачка сільського клубу в Більмачівці.
“Оскільки ми працюємо в одній сфері, то, вважаю, що маємо плідні результати нашої спільної роботи. Власне, у нас одна команда. А ще до серця, що ми з донькою – на одній хвилі. Творчій, щирій, світлій, коли пісня ллється просто з душі”, каже Галина.
У жінок балтійське прізвище, щоправда дещо різниться, бо у литовців видозмінюється остання частина прізвища: чоловіки, незалежно від віку — Петраускас, заміжні жінки — Петраускене, незаміжні дівчата — Петраускайте.
“Мій чоловік народився в Ічні, потім з батьками переїхав до Вільнюса (його батько литовець). А через кілька років вони повернулися назад”.
Знайомство з майбутнім чоловіком Сергієм Петраускасом було цікавим – у потягу, коли замолоду їздили на гуляння до сусідніх сіл.
“Жили ми одне від одного на відстані 27 км – стільки від Більмачівки до Ічні”.
Сергій Петраускас з 2014 року воював у зоні АТО. 22 лютого 2021 року чоловік загинув під шахтою Бутівка від мінометного обстрілу.
Незадовго до загибелі Сергій планував приїхати у відпустку.
“Наша родина була дуже дружна, такою залишається і нині, але вже без татка… У мене троє дітей – донька Катя, син Яніс і найменша донька Ангеліна. Катя та Ангеліна біля мене, а Яніс працює в Києві. І ми дуже болісно переживаємо втрату чоловіка і батька”, ділиться Галина.
Після втрати чоловіка жінка з головою занурилась в роботу.
“У нашому Будинку культури багато талантів. Є аматорський колектив «Калина». Його художній керівник – Микола Булига. Також чимало дитячих гуртків, якими опікується також Микола Арсентійович. У нашій роботі допомагає і бібліотекарка Ірина Заєць. На жаль, через війну настрою веселитися у людей обмаль. Щоправда, на благодійні концерти до нас приходить чимало людей. Збираємо там донати для наших захисників, і люди відгукуються”.
Пані Галина полюбляє співати і має до цього хист.
“Пісні заспокоюють серце і хвилюють душу. Коли в мене поганий настрій, заспіваю і заспокоююся. У дитинстві, щоправда, любила танцювати. А в юності збиралися з подружками, співали й танцювали. Зараз молодь інакша, їй дивно, як таке могло бути. Вона більше любить гаджети. Але моя донька співає залюбки, іноді ми це робимо дуетом. Виконуємо різні пісні, але нині здебільшого – патріотичні. Сподобалась пісня – пробуємо, чи наша. Українські пісні всі гарні. Вони дуже мелодійні, глибокі, тож виконувати їх одне задоволення. І народні, й сучасні”.
Торік їздили по селах з концертами, а цьогоріч – ні, бо не завжди вдається знайти транспорт. Але попри це, без діла не сидять.
“Наразі волонтеримо, плетемо сітки і співаємо. А ще – збираємо продуктові набори, в’яжемо шкарпетки, готуємо окопні свічки та інші необхідні речі для наших захисників – і теж співаємо. До цього процесу підключаються буквально всі – і ліцей, і бібліотека, і Будинок культури, і дитсадок, і старостат. Бо розуміємо, як ця допомога потрібна і як на неї очікують наші воїни”.
Також Галина разом з командою проводили співочий тур Ічнянщиною, під час якого збирали гроші на ЗСУ.
“Коли у нас відбувся перший благодійний концерт, ми були в захваті. Глядачів чимало, багато оплесків, позитивних емоцій, донати також зібрали. Тож вирішили не припиняти благодійну діяльність і спробувати поїхати з благодійними концертами до сусідніх сіл. Побували у Більмачівці, Рожнівці, Припутнях, Івангороді. Але вийшла заборона про проведення масових заходів через обстріли, тож довелося наш гастрольний тур призупинити. Зараз потроху відновлюємо виступи, співаємо то у Більмачівці, то у Рожнівці. Можна було би поїхати й далі, але все впирається у транспорт, бо потрібно не тільки їхати п’ятьом артистам, а й везти із собою апаратуру. Нею займається Катя, яка на цьому добре розуміється. У нашому збірному колективі співаю я – Галина Петраускене, моя донька Катерина Петраускайте, Наталія Моринець, Людмила та Олена Чимикоси, Валентина Дмитрученко. В основному всі приблизно одного віку. Наймолодша – Катя, їй 24 роки. Війна війною, але людям потрібен позитив, який ми намагаємося їм подарувати своїми виступами”.
Катерина Петраускене про себе розповідає:
“Я виросла у співочому оточенні, мама завжди співала. А я брала участь у виступах аматорських колективів, ще коли навчалася в школі. Мене запрошували до клубу, бо на сцені я трималася непогано”.
Після закінчення школи дівчина навчалася в Прилуцькому агротехнічному коледжі.
“Потім вступила в НУБіПу в Києві, там отримала дипломи бакалавра і магістра за спеціальністю «землевпорядник». Але у цій галузі не захотіла працювати, мені творчість до душі”.
Зараз Катерина завідувачка сільського клубу.
“Коли ми готуємо концерт, у мене є чотири справжні артистки, які співають і танцюють. Ще й сценки можуть показати. Їм 13, 12, 10 і 9 років. Це моя сестра Ангеліна, Софія Чимикос, Аліна та Ірина Федорцови, вони сестри. Раніше було трохи більше учасників, але дівчата – в різних навчальних закладах, тож зібратися разом стало проблемніше”.
У вільний час Катерина робить штучні квіти, деякі – на подарунок.
А ще дівчина має головну мрію:
“Мрія зараз у всіх одна – якнайшвидша Премога, щоби всі наші хлопці повернулися додому”.